Про що шумить Вінниця

14 липня 2022 року – четвер. 141-й день війни росії проти України

Трагедія. Для кожного вінничанина, для українця, для України, зокрема. Країна-терорист (чит. — росія) поцілила в центр мого рідного міста, у моє серце. Такі дії черговий раз доводять — за що б московиті не взялися, кожен їхній доторк породжує смерть, бруд, розруху. Дивно, як ще тримається земля, по якій зверху топчеться 144 млн носіїв гною.

І нікуди подітися від бездумного вітру історії, яка пишеться кров’ю далеких голосів. Вони доносяться з-під завалів зруйнованих будівель. Ворожі ракети обдирають до крові серця й закидають у криваве колесо смертей. Що вони останнє бачили? Як із блакитного, як небо березня, летіли ворожі «Калібри»?

Будинок офіцерів поспіхом зруйнували, а вінничанам харканули на улюблене місце зустрічі. Люди мимохіть починають домальовувати величній будівлі втрачені форми, проте жалюгідне бажання трансформується в облудність власного наміру.

Площі Перемоги довелося чимало бачити, чути. Час змушував спостерігати за поколіннями студентів, закоханими парочками, працівниками та кавалькадою автівок. Зазвичай усе це супроводжувалось коментарями: «Ну ти де? Я на площі, скільки тебе можна чекати?». Проте зараз там пустка. Лише втрачені душі блукають привидом, вони чують гіркий плач згорьованих родичів, який затьмарює сигнал повітряної тривоги.

Світ спостерігає, але не бачить. Чи не хоче бачити? Авжеж, їм легше заплющити очі.

Не поспішай, твоя країна відображається тільки у твоїх очах, — кажуть вони.

То подивіться мені у вічі, — кричу світу услід, але хто чує?

Мені сперло дихання. Брехня безсоромно сміється над правдою.

Поділитись